Священник із Менщини пише ікони, а простоту вважає християнською чеснотою
Настоятеля Свято-Покровського храму у селі Дягова отця Віталія Тихомирова не можна назвати звичайним сільським священником. Він ерудований, прекрасно знається на історії церкви, архітектурі, іконописі, перекладає з грецької, шиє одяг, майструє по дереву та пише ікони.
Отець Віталій у всьому намагається бути схожим на перших проповідників християн – від простих лляних риз на тілі до дерев’яного натільного хреста і глиняної чаші для причастя. Своїх прихожан навчає такої ж простоти та любові до ближнього, а паралельно облаштовує давній храм – такий самий нетиповий, як і його служитель.
Як у Дягові з’явилась італійська базиліка?
Старожили розповідають, що це вже третя церква у Дягові. Перша стояла на березі тоді ще судноплавної річки Дягова, але під час великого розливу храм змило водою. Селяни вирішили збудувати новий. Яким він був, на жаль, також ніхто не знає. Є лише здогади про його форму та розміри, але достеменно відомо, що стояв храм на місці нинішнього.
«Скоріше за все ця церква, як і попередня, була в стилі козацького бароко, – припускає отець Віталій Тихомиров. – Я знаю, що вона була вдвічі меншою за нинішню, оскільки, коли лазив під підлогу, то бачив старі сваї, вони і досі там».
Тож у Дягові природно відзначають три храмові свята – одне на Цілителя Пантелеймона, інше на Святителя Феодосія і третє – на Покрову Божої Матері. Свято-Покровський храм, який зберігся до нашого часу, не є типовим для нашого регіону, де холодні зими, сирі весни та осені, а літа всього три місяці.
Нинішній настоятель, який править в храмі вже сьомий рік, називає цей проект христово-купольною південно-італійською базилікою. Історія будівництва церкви є досить цікавою і нерозривно пов’язана з історичними віяннями та релігійно-архітектурними вподобаннями ХІХ століття.
«У ХІХ столітті, коли Україна була під гнітом Російської імперії, Священний Синод тримав курс на католицизм, намагаючись в усьому повторювати цю течію християнства, – пояснює отець Віталій. – Гляньте хоча б на купол, він схожий на купол базиліки Святого Петра, не дивлячись на дзвіницю. Якщо взяти давнину, то все починалося з римських базилік – пряме тримірне приміщення. Потім це все ускладнювалося і робилось навхрест. Успенський собор в Пізі, там зроблено хрестово-купольне, – не перестає дивувати мистецьким багажем сільський священнослужитель. – Цей храм також побудували в ХІХ сторіччі. Наскільки мені відомо, таким тоді був Синодальний курс, згідно якого храми, що прийшли в занепад, не реставрували, а подавали запит і робили новий».
Очевидно, саме тоді селяни звернулись до Синодального відділу, і їм побудували храм, який ми зараз бачимо. Архітектура дійсно абсолютно не типова для наших місць, особливо зважаючи на тривалість теплих днів.
«Це – типова південна італійська базиліка з великими вікнами і високими стінами, – пояснює настоятель. – Гляньте, яка височінь! Як тут можна зберегти тепло? Навіть коли сюди поставити піч, це не допоможе».
Два вівтарі
Всі, як то кажуть, південні блага храмового проекту прихожани відчувають на собі. Іноді буває, що надворі тепліше, ніж усередині. Тож, аби не переривати богослужінь, отець Віталій вирішив спорудити храм у храмі, обладнавши під молитовні потреби невелике приміщення придбаннику, де є все необхідне для молитви – ікони та вівтар. А зігріваються прихожани обігрівачами.
До вівтарів священник-митець ставиться з певним скепсисом. У храмі Покрови Божої матері їх два, і всі зроблені його руками. Справа в тому, що Віталій Тихомиров намагається наслідувати християн V-ІХ століть з їх простотою та невибагливістю. А вівтарі, каже, то не від православних.
«Це католицька традиція, не православна», – пояснює він.
Та все ж вівтар у храмі спорудив, бо тут він був.
Власне кажучи, церква ледве пережила часи безбожного комунізму, і хоча й залишилась цілою, та все ж за ввесь час її ніхто не рихтував, а це неабияк далося взнаки, бо ж храм зведено з дерева.
В часи комуни тут був зерносклад. Частина старовинних ікон, які були тут, роз’їхалась по сусідніх селах, частину вдячні дягівчани приховали і зберегли. Коли ж у 1989 році храм відкрили і вдруге освятили на празник Святителя Пантелеймона, він просто благав про ремонт. Так звані реставратори наробили тут такого, що після них все сипалось, падало і затікало, а одна із дерев’яних стін прогнила повністю, тож довелося настоятелю звертатись по допомогу до добрих людей. Благо, в Дягові працює фермерське господарство потужного аграрія та патріота Івана Олексійовича Бутенка – він і допоміг.
«Сучасні іконописці відступили від усіх традицій»
Чи то жага до пізнання, чи насліддя перших християн розбурхали в отцю Віталію десь глибоко прихований талант до розписів. Його перші ікони вражають простотою – такий стиль нині можемо спостерігати, приміром, у Коптській церкві. З часом техніки отця змінились. Ми можемо спостерігати за цим на іконостасі, до речі, також доволі незвичному, однак вельми органічному.
«На цьому місці стояв іконостас із оргаліту, звичайні розмальовані дошки, – розповідає священник. – Під час служби звідти постійно випадала дерев’яна труха, я вирішив підняти один лист і побачив, що всі дошки прогнили. Після цього вирішив все знести».
Перед отцем постав увесь суцільний храм – без стін, об’ємний, з розписами, словом – нічого зайвого.
«Ну як таке можна перегородити?» – подумав настоятель і взявся до роботи.
Рішення вельми органічно вписалось в інтер’єр італійської базиліки, явивши собою іконостас в пізньоантичному стилі.
«Приблизно так виглядали перші іконостаси у VІІІ-ІХ століттях, – пояснює отець-митець. – Це були колони з маленькою вівтарною перегородкою, про яку Григорій Богослов висловлювався як про «символ нашої гордині».
Працелюбний настоятель повністю переробив Престол.
«Проект мій, але виточувала людина, яка тут живе. Це – Віктор Петренко, – уточнює священник. – Я йому показав свої малюнки та ескізи, а він зробив».
Ікони для іконостасу отець Віталій написав самостійно, деякі ще дописує. Що стосується іконопису, то, за словами настоятеля Свято-Покровського храму Дягови, сучасні іконописці давно відступили від усіх можливих традицій. Через це ікони більше схожі на китайські мультики, аніж на лики святих.
«Фарби повинні бути смиренними, вони не мають дратувати людину, яка прийшла помолитись, – говорить іконописець. – Те ж саме стосується і надмірної позолоти. Я віддаю перевагу пізній античній традиції, її кольорам, тому пігменту, який лежить у нас під ногами».
Отець Віталій зізнається, що не ідеалізує ранньохристиянську пору, але вона йому подобається. Тож, окрім розписаних в пізньоантичному стилі ікон, духівник пошив собі такі ж прості й невибагливі облачення. Їх Віталій Тихомиров намагається робити з натуральних матеріалів, таких, наприклад, як льон. Відмовився настоятель і від позолоченого хреста та чаші, вони у нього з дерева та глини. Каже, так виглядав священник у V-ІХ століттях. А обґрунтовує простоту стилю такими словами: «Існує постановлення Сьомого Вселенського собору, 16-те правило, де говориться, що одяг богослужбовий на священнику повинен бути простий. А ще навіть забороняється пахтитись».
Такі часи, коли сигналізація на церкві
Інтер’єр Свято-Покровського храму вражає вишуканою простотою. Здається, що «погоду» в церкві робить не стільки форма храму, як його розпис.
Ось на стіні – Іверська ікона Божої матері, яку отець Віталій називає Дягівською, далі – Миколай, архангел Михаїл та Трійця. Всі вони збереглись не буде добре, а все через техніку нанесення фарби.
«Без ґрунту фарбу наносити на дерево не можна, – пояснює іконописець. – Дерево живе, тут ще з деяких колод живиця виділяється».
Отець демонструє свої перші роботи, які вирізняються яскравістю. Зараз вони йому не подобаються. Каже, хотів переробити, але люди попросили залишити, щоб було видно творчий генезис. Починав священник з олійних фарб і поступово перейшов на акрил та темперу.
«Акрил – це новий матеріал, не знаю, як довго протримається. Роблять його на основі вулканічних порід, тому, можливо, фарба триматиметься добре. Темпера ж витримує століття і більше», – розкриває властивості матеріалу.
У Свято-Покровській церкві, окрім нових ікон отця Віталія, багато старовинних, переважно ХІХ століття. Тож церкву кілька разів намагались пограбувати. Одного разу навіть вкрали Євангеліє в металевому окладі та поглумились над іконами. Після цього настоятель вирішив встановити амбарні замки та поставив сигналізацію. Як не прикро визнавати, але в деяких людей немає нічого святого. Отець Віталій Тихомиров ставиться до цього з певним скептицизмом: «Поки що наше суспільство не дозріло до слів Христа, а чи дозріє воно колись – я не знаю».
Віталій Назаренко, фото автора
